Як перестати знецінювати своє життя на фоні війни і жити далі?

Якщо переформулювати це запитання на ствердження, воно звучатиме так: «Моє життя має цінність, коли немає війни». Звісно, це неправда, але саме так багато хто в Україні почувається зараз. Може здаватися, що, коли ми можемо поїхати, куди хочемо, купити, що хочемо, зустріти тих, кого хочемо, наше життя має цінність. А під час війни, яка забирає в нас усі ці можливості, воно цінності не має.

21

           Часто це відбувається автоматично й неусвідомлено. Людина продовжує підтримувати когось, донатити на армію, боротися з пропагандою в інтернеті, однак не надає цим діям цінності, бо, на її думку, «це нормально», «так і треба робити». Насправді ні. Важливо усвідомити, що ви боретеся й що це дуже цінно зараз у вашому житті.

           Також на тлі війни актуалізувалася тема смерті. Навіть якщо з вами, вашими рідними й друзями все гаразд, найімовірніше, ви відчуваєте екзистенційну даність смертності, бо вона зараз усюди: у новинних стрічках, соцмережах, розмовах. У такі періоди люди часто переживають внутрішньо-змістову кризу, думають про сенс життя. Це нормально, як би жахливо це не звучало. На подолання цієї колективної кризи знадобляться роки, та ми обов’язково «вилікуємося», коли переможемо. А поки що можна зосередитися на пошуку нових цінностей.

 22

          Просити про підтримку й надавати її – це доволі складний кризовий досвід. У багатьох людей ідея попросити підтримку пов’язана з міцним інтроєктом  про те, що прохання про допомогу – це прояв слабкості, на який ми не маємо права. Це упередження, яке може формувати модель виховання «зціпи зуби, ти можеш сам». Ідея терпіти й не звертатися ні до кого по допомогу доволі травмувальна. Часто ми й не здогадуємося, наскільки багато людей захочуть нам допомогти, якщо їх про це попросити.

          Водночас потрібно пам’ятати й про почуття тих, хто підтримує. Наприклад, якщо ви тривалий час обговорюєте якийсь травматичний досвід, цікавтеся, чи людина ще має сили вас слухати, сприймати ваш біль.

          На жаль, багато людей не знають своїх кордонів, тому багато хто емоційно вигоряє, поки намагається допомогти своїм близьким пройти через складні переживання й досвід.

           Є ризик заробити собі травму свідка, яка пов’язана з відчуттям безпорадності.

          Якщо ви відчуваєте, що вже не маєте сил підтримувати, що самі потребуєте підтримки, скажіть про це прямо. Скажіть: «Я люблю (ціную) тебе, бачу, що тобі погано, але мені теж треба час на відновлення, твої переживання на мене також впливають».

23

         Перспективи планування в умовах війни дуже зменшуються, однак у більшості українців вони уже почали поступово вимальовуватися.

Позаду перші шокові місяці повномасштабної війни, коли ми були повністю дезорієнтовані.

         Якщо ви згадаєте себе в ті перші три місяці великого вторгнення, з великою ймовірністю, вам буде здаватися, що цей час деформований, як порівняти зі звичним досвідом. Наприклад, що ці перші три місяці дуже швидко пролетіли. Або, навпаки, що вони тривали довше, наче пів року.

      

        Через якийсь час після шоку активується наша здатність орієнтуватися. Ми намагаємося зрозуміти, що робити, куди їхати, де жити, скільки це все буде тривати

Після стадії орієнтації, як правило, настає стадія стабілізації. Це коли людині більш-менш зрозуміло, що з нею відбувається. Тож горизонт планування із кожним днем потроху збільшується, тому що ми, як це не сумно, звикаємо до війни.

         У контексті планування можна ще згадати мрії про майбутнє. Важливо, наприклад, фантазувати з друзями про те, як чудово ви будете проводити час після війни. Це корисно, тому що під час фантазування задіяні нейронні зв’язки, які працюють у «нормальних» обставинах і допомагають планувати, усвідомлювати й реалізовувати свої бажання. Наш мозок пам’ятає саме таку систему орієнтації у світі.

                                          Психолог, кандидат психологічних наук Оксана ЛЯСКА

24